Everybody calls me Lut



Ваші мертві вибрали мене

Сьогодні – день вшанування пам'яті жертв Голодоморів. І сьогодні я хочу написати цей текст про черокі, американця, який більше заслуговує назвати себе українцем, ніж багато з нас.


Джеймс Мейс народився в лютому 1952-го року в містечку Muscogee на схід від Оклахоми.

Отримав ступінь бакалавра історії в Університеті штату Оклахома. Продовжив навчання в Мічигані, де займався досліженнями націонал-комунізму.

Знаєте, в житті кожного є хтось, хто може своїм незначним вкладом кардинально змінити тебе. Такою людиною для Джеймса, безумовно, виявився Роман Шпорлюк – тоді директор центру російських і східноєвропейських студій у Мічиганському Університеті. Будучи вихідцем з Тернопільщини, Роман любив українську мову та історію – і цим зацікавив Мейса.

У Мічигані Мейс отримав ступінь магістра історії, згодом захистив дисертацію на тему «Національний комунізм у Радянській Україні 1919–1933 рр.» та став доктором історичних наук (а заодно й одним з основних американських спеціалістів з історії СРСР та Центрально-Східної Європи).

Мейс першим публічно назвав голод в Україні геноцидом. На конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авіві (1982 р.) він представив результати своїх досліджень – докази того, що голод був штучним.


«Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Розрахунок дуже простий і вкрай примітивний: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем»

В США він був виконавчим директором комісії дослідників при Конгресі США, які повинні були дати оцінку Голодомору, збирав усні свідчення очевидців трагедії, згодом передав безцінні 200 годин цих аудіозаписів бібліотеці Верховної Ради України. Втім, молодій державі власна історія була байдужою – через деякий час з'ясувалося, що дослідники до матеріалів Мейса доступу не мають, самі плівки розкидані по підлозі, деякі з них геть зіпсовані.

Врешті, Джеймс у 1993 році переїхав в Україну, де проник в спільноту місцевих письменників і митців, які просто використовували американця. Тут він познайомився з неймовірною Наталією Дзюбенко, яка згодом стала його дружиною. Наталія, як і її чоловік - Людина з великої літери. Вона пройшла поруч з Джеймсом крізь безгрошів'я, його хвороби та байдужість України, пережила його смерть і продовжує його працю. Про це все можна прочитати в інтерв'ю з нею тут, тут, тут і тут. Подружжя жило на Троєщині, Мейс викладав на кафедрі політології у Києво-Могилянській Академії, редагував газету «День».

Ми всі (сподіваюся) сьогодні запалимо на підвіконні дому свічку. Джеймс бідкався, що в незалежній Україні відсутні людяні ритуали, на яких головними дійовими особами були б не промовці, а люди. Якось Наталя читала йому Шевченка і Мейс побачив відомий автопортрет зі свічкою. В той час він важко хворів, а коли вийшов з лікарні, майже не тримаючись на ногах, усе ж поїхав у Верховну Раду, щоб виступити там з короткою промовою про важливість відновлення історичної пам’яті. Саме тоді озвучив ідею про вшанування полеглих у роки Голодомору свічкою у вікні — об’єднавчим вогником для всіх поколінь, “живих, і мертвих, і ненароджених”. Хтось плескав у долоні, комуністи кричали “Янкі, геть з України”.

Протягом свого життя в Україні, Джеймс декілька разів важко хворів, але продовджував працювати, разом з дружиною збирав дані та свідчення очевидців по всій країні.

Часто його хвороби ускладнювалися побиттям. На нього декілька разів нападали, одного разу ледь не до смерті забили – Джеймс зранку вийшов в магазин під домом за сигаретами, на нього накинувся невідомий з криком "крові хочу!" і почав жорстоко бити. Врятувала Наталя.

Джеймс мав слабке серце, пережив в Україні декілька надзвичайно складних операцій, був в стані клінічної смерті. Близькі люди здавали для нього кров, а коли він одного разу побачив прізвища донорів, жартував, що в ньому тепер тече і українська, і російська, і єврейська кров.

Джеймс мріяв про тритомник своїх праць, виданий в Україні, але так його й не дочекався. Джеймс загинув 3 травня 2004 року - за пів року до Майдану і за 2.5 роки до визнання Голодомору геноцидом в Україні. Тоді деякі телеканали випустили про нього короткі сюжети і широкі маси чи не вперше дізналися, хто такий Джеймс. Але майже нікому не відомі обставини його смерті та похорону. В той час в Україні тривали безкінечні травневі свята. Всі офіційні заклади були наглухо закриті. Ні до кого не можна було додзвонитися. По домашньому телефону вдалося зв'язатися з замісником голови НРУ Куйбідою, а згодом — з помічником київського міського голови Семенцем. Незабаром на роботі з'явився голова міськради Омельченко і підписав клопотання від першого віце-президента НаУКМА М.Бріка про виділення місця під поховання на Байковому кладовищі професору Могилянки, який «вніс великий вклад в українську та світову історичну науку».

Під час панахиди Віктор Ющенко поклявся над труною, що, якщо стане Президентом, першим званням Героя України відзначить Джеймса. Лиш в кінці першого року перебування при владі (до того ж, після публічного звернення до нього через "Україну Молоду") Ющенко нагородив Мейса орденом князя Ярослава Мудрого ІІ ступеня. Цим же орденом були нагороджені Черновецький, прокурор Потебенько і інші покидьки.

Іменем Джеймса у 2015 році було названо вулицю в Броварах, а в лютому 2016 - в Солом'янському районі Києва.

Що йому вдалося зробити за своє коротке життя? Існує Інститут національної пам’яті, створення якого він домагався. Повільно, але все ж знаходять свого читача його книги. Існує день пам’яті, день скорботи. За наполяганням Джеймса він був встановлений. І горить свіча пам’яті у душах і у вікнах мільйонів українців.

Якщо ви дочитали це до кінця – рекомендую прочитати ще цю статтю.

Запаліть свічку. І, благаю, будьте українцями.